Це проблема струмка – добігти до моря.
Це проблема ріки – у воду солону
влити прісний потік,
      щоб вуста побережжя
вкрились піною вигрітих сонцем припливів.

Що увійде в солоне – те стане солоним.
Що стікає у велич – примножує велич.
Що примножує велич – втрачає ім’я
первозданне.
      Воно залишається руслам –
як літам,
      по яких ми стікали донизу,
напуваючи хвилю ключовою водою
і собою зволожуючи береги.

Ми були в них струмком,
      ми були в них рікою.
Нас немає вже там  – живлять інших джерела
русла наших імен,
         що передані в спадок.

Але ми недалеко, ми приходимо часом
із високих світів, із небесних просторів –
дощовими потоками, що, безіменні,
підганяють у спину річки і струмки,
щоби швидше текли до єдиного моря,
щоб не думали зайвого,
не сумнівались:
ні у напрямі руху,
ні у власному виборі,
ні в його доленосності й невідворотності,
ні у величі тОго, до чого пливуть,
ні в солоності відповідей, що чекають
прісні душі за гирлами врат…