Отямишся – уже весна, і пил
від перших крапель забиває ніздрі,
а горло продирає дух ропи
із затхлого зимового під’їзду.
Вапно – як осад снігу шкарубкий,
нетануча пігулка нафталіну...
Зриваєш із панелі тінь руки
і пробігаєш повз обридлі стіни –
у двері, за якими вибуха
земля – то білим, то зеленим шиком, –
як шовком, і купається в гріхах
перед світила великоднім ликом,
велика і розчахнута, мов юнь –
на інь і янь, що в суміш прагнуть знову, –
і променя сірник уже готовий
запалювати повінь цвіту й врун…

Отямишся – посеред сяйва й глуму,  
ні мертвий, ні живий, але цвітеш –
щасливий, що тебе пробило теж
весняним струмом!..