Я покидаю вись – неспішно, мовчки, в собі озвучуючи слово: покидаю. Це непомітно іншим. Так листок, що осінь накопичує у тілі, вже відає відторгненість свою і чужість гілки, що його тримає. Якогось дня – цей день живе у ньому – він тихо, без прощання, вісь одпустить, щоби набути ілюзорну вісь себе, чи пак свого падіння-лету. Чийсь погляд – молодий, швидкий, хапливий – помітить рух у кроні – тінь коротку, але зневажить, як завжди, малим. Той погляд вгрузне в килим на траві, де безліч жестів здобули вже спокій, де тіні крил у кольори загусли і крадуть зір яскравою красою. Під ними твердо. Крок зворушить тишу і викличе шурхливе нарікання: – Не воруши, дай відійти тілам… Дивись на різнобарв’я умирання, вбирай дари останні, вже холодні, але – не руш, не руш, не руш, не руш… Послухай, як збиткуються дощі, не знаючи про вчинені наруги. Їм прощено – у них нема ролей, а лише доля, визначена небом: текти униз, до долу, вшир і вглиб, і все м’яке наситити собою, і все порожнє наливати вщерть... Це музика приходу і відходу – того, що неминуче й не минає, лише стає у чергу і спокійно чекає часу і не гає днів... Я покидаю всіх у цьому часі, я покидаю все в собі дозрілій з полегкістю осіннього листка, що вдячний гілці, сонцю і дощу за вчасність подарованої миті... Та вже пора подякувать землі – за ваготу, за твердість і терпіння. Іди до мене, наближайсь, велика! З долоні вітру у твої обійми лечу і навзнак падаю – і вперше завважую те дерево, яке мене тримало все моє тривання – від кореня до гілки, що найвища. Воно прекрасне – в голизні своїй, в глибоких зморшках вічної кори, у рості, у розкриленості крони, у кожній гілці, що прямує в небо, в основі стовбура, біля якого я відчуваю корені – кістьми… Нарешті ми зустрілися! Так близько, що дерево почує, як захоче, моє «спасибі»…
|