1
…Атож, я напишу тобі листа.
Вода текла. Спинилася.
            І став
прикрив лататтям стомлене обличчя.
Не маска – просто очі зріли сон,
не щит, не втеча, навіть не полон, –
а спокій, що гамує протиріччя.

Десь у глибинах жевріло життя:
засмоктувало в мул чуже сміття
й виштовхувало ряску на поверхню.
Лілеї чахнули, під лемент жаб
студила осінь жар спокус і зваб,
а небеса трусили воду мертву.

Важка вода. Легенька длань листка,
що пам’ятає, як текла ріка:
він мріяв поплисти за течією,
та зупинила заводь ставкова…
І де тепер ота вода жива,
яка творила власну одіссею?

…Атож, я напишу тобі листа.
Ріка не змерзла, льодом вкрився став,
і лист угруз у ньому теплим тілом.
А десь далеко виткнулось з глибин
і засльозилось поміж сніговинь
джерельце, що вмирати не хотіло.

2
Я напишу тобі листа – про те,
що сонях сонця в грудні не цвіте,
але не вір, що не цвіте ніколи;
що річка взимку стишує ходу –
як той бігун, що переводить дух
перед новим, щоразу важчим, колом;

про те, що не повсюдна ця зима
і не для всіх холодна і німа
(найважливіше мовиться не в спеку),
а те джерельце, що не замерза, –
скупе і непомітне, мов сльоза,
але ж сльоза пече сильніше пекла!

Я напишу тобі листа – в сніги,
які ховають межі й береги
і прикривають занімілі руки
деревам, що в оголеність відверть
щоразу поринають, як у смерть,
світ не лякаючи порожнім звуком.

Я напишу тобі листа про те,
що помирає лиш легке й пусте,
а справжнє – переходить в інший вимір:
там з кожним колом підроста – ціна,
там небо – вище,
         й глибша – глибина,
там рідних менше й менше
            між чужими…