Ми молоді – нас нетерпіння мучить,
брехня – дратує, зв’язує – рідня.
Ми розриваєм простір на онучі.
Нас небезпечно вчити і спинять.

Ми час січем на миті, мов капусту.
Він не вмирає, ми на нього злі.
І дивиться байдуже Заратустра:
йому вже не цікаво на землі.

Він все сказав. І віддає нам право –
на смуту, спрагу, зрештою, на путь.
…В онучах ноги труться до кривавиць.
В капусті плачуть діти –
             і ростуть…