А постать у місто заходить байдуже,
Що вже розпашіло від пляшки самбуки,
І лупить до крові сердиті калюжі,
Узявшись з вітром удвох за руки.
Залазять люди в свої під’їзди,
Немов в барлоги, у сплячку знову,
А зорі під сто шістдесят наїздять
За ніч по небу так кольорово...
І вимкне вікна північ до ранку,
Щоб стало темно, як в рукавичці...
Будинки, зігнувши свої осанки,
Помоляться тихо  місяцю-свічці.
І гризтиме душу насущний спогад,
Сховавши гордість в замерзлу жменю,
А десь горлатиме дико погляд...
Забудь мене й телефон... в кишені...
То ніч-неформалка, а я забула,
Бо вирвала кігтями з дротом прямо,
Набила, правда, об щастя ґулі,
Порвала вірші на рими ті самі.
Завиє час на руці циферблатно,
Як пес бродячий, три дні голодний.
І піде постать за місто спати
У ложе ваше
Тепер холодне...