Княже, крапле з моєї пам’яті – рани суцільної! Навіщо стікаєш з тієї пітьми сецесійної? Ти залишаєш ошатне панно пелюсткове, барвлене, марніють, пейзажі з минулого, тебе позбавлені. І я серед тих пейзажів. А ти – золотими краплями стікаєш, усотує тебе стеля, шпалери подряпані, в кожнім предметі довкола – твоє світіння, свічення, і кожний мій порух – офірування, а кожний подих – освідчення! Усі мої сновидіння – сповідання тобі, невідомому, невидимому, прихованому... Ось вже й висока вода з підхмар’я прозорого падає... Княже мій, володарю мій, виноградарю! Жоден солодкий коханець не вартий твоєго з’явлення. Радіє оселя моя - оаза в пустелі, галявина посеред космосу. Візьми мене звідси, під хмари свої піднеси мене – лунає навколо благання моє, молінням знесилене. За ложе нам стануть надхмар’я, сферична оркестра втішатиме... На ложі моєму вночі я шукала тебе і знайшла тебе!
|