| Сергій Татчинбалада про поцілунок| коли в самісінькому центрі мозку ледь зазоріє – ось-ось розвидниться,
 влягаються страсті по Ієроніму Босху,
 і ритмізується серце_китиця.
 і все ще тривожно, хоча й не лячно.
 от саме тоді, із окрайцем слуху,
 приходить дивитися на тебе, сплячу,
 оглушений поцілунком у ліве вухо.
 
 
 а зірок понападало! чи з перепою,
 темнота підступає лискучим ґлеєм!
 марити тобою - чекати бою,
 перед нічиєю – як ми! – землею.
 багато думається – та мало пишеться.
 о! дайте походити за небесним плугом!!
 хай хоч наостанок як слід натішиться
 оглушений поцілунком у ліве вухо.
 
 
 мозок успокоєних – що той горіх.
 а мій – з_кількома_іменами вакуум,
 перепрограмований позаторік
 коктебельськими маками.
 і чи вірші спросоння заскочать, чи
 лоскотатиме промінь – лежи_і_слухай!
 як же остаточно за двох мовчить
 оглушений поцілунком у ліве вухо!
 
 
 непосвяченим без різниці про що він марить
 чи за кого молиться у Великдень,
 і хто безсистемно кривавить хмари
 кожен ранок_викидень.
 вони не переймаються, що зима
 проміж лівих ребер пульсує глухо,
 бо такої взаємності і не мав
 оглушений поцілунком у ліве вухо.
 
 
 де, зрештою, лишається все як є.
 написано_зверстано_видано – скоєно!
 архетипний перелік Адамів_Єв –
 здвоєний.
 а всі усамітнені ще при житті –
 хай мої вірші вам будуть пухом!
 бо нічого більшого б не хотів,
 оглушений поцілунком у ліве вухо.
 
 
 | 
 2010 © Сергій Татчин |