Як важко шелестить твоя одежа мокра! Як важко дощ іде. Такий неправий дощ. І з бур’яну душа як визирає вовком. А краплі по хребту уздовж усе, поздовж! Як спина блискотить і як скидає вітер, а вітер навісний і ласий до розлук... І хочеться сурмить! І хочеться служити архангелом нічним осінньому теплу. Як рукави горять! Достоту, як стожари. Так ніби цілий світ украли рукави. І як тремтить той світ, як він благає кари, бо голова твоя не згірше булави в сяйнистих ручаях розвитого волосся. А вже знесилів дощ, змарніла течія. А на хребті твоїм, як на кленовім мості, останні краплі вже, як вартові стоять. Ще трохи поживуть, і всохнуть, невеселі – такого торжества не буде їм ніде... Зостанусь тільки я на золотій орелі, на кульчику твоїм гойдатись між грудей.
|