Зустрівся в дощ філософ провінційний. Клим ще не топче сходів амбасад, Човпе байдужно мимо кришнаїтів, Що горлопанять мантри, йдучи в ряд. Він – майже красень. Патли – барви сіна. На лід і бруд не пише скарг у ЖЕК. Клим… вицвілий. Що там казати, тліну Підвласні й хист, і витвір Фаберже… Літав крізь бурі! Вже - безкрилля, пролежні. Я бачу їх крізь твідове пальто. Мудрує Клим по чарці й хріну ложечці. У бурю спить міцним дитинним сном. (А я чутка: розбудить і пороша Чи мерехтіння файлових листів). Дід зупинився, вирвав подорожник. Почула я, мов ясен шелестів: „Пера не кидай... Та не вірю, грішний, Що згине Зло – піганистий дракон. Це ти, слабка, мов булаву, піднімеш Добра і милосердя божество?..” - Я не забула ще Котигорошка: Він вибіг із пелюшки, вмить змужнів, Він переміг. Мабуть, і я спроможна...- Сказала Климові. А дід бліднів... А дід поглянув на зелену течку, Де вірші шерехтіли, як пшоно... Ледь-ледь відкрив переносну аптечку, Простяг мені... торішній валідол.
|