*** Між віями чую твій голос у скронях звірячим чуттям в передранішнім світлі, коли на зорю напливає безсоння, як ледве гойдаються сни непомітні. Наспівуєш, чути, в мажоро-мінорі свої переперчені, млосні, незримі вагання, що вогником б’ються в менорі, минущим, мінливим, як скоєний вимір. У тозі, у латах, а то й у сорочці зринаєш і танеш, ковтаючи рани, вкриваєшся снігом у стишенім кроці, і бризкають кров’ю думки без омани. А я б і з оманою їх поглинала, затято й беззахисно, терпко і вільно. Неначе сліпець з пересердя чи з шалу, пила б я твоє недоварене зілля, щоб тільки прозріти так щиро, як зможу на цім перепутті, на сходах у небо. Навіщо ти звів нас у просторі, Боже? То вже розлучати, благаю, не треба.
|