Вона руде сонце ховає за вії, Жбурляє вітер зупинкам під ноги, Конфуцій душі її не зрозуміє, Що стала навколішки й молиться Богу. Дерева схрестили на грудях віти, Бо вчора навчилися жити без листя, Як ми з тобою – чужих любити. Сховавши в долонях очей намисто. Від хмар і небо по швах от трісне, Калюжі нагадують карти Таро…. А муза сідає навпроти навмисне І вводить під шкіру своє перо. І знову будні – відкриті рани, Угору пальцем, де є Всевишній… Ще вчора разом спізнали Канни, Сьогодні ж ти – уже третій лишній… Вона втікає від тебе і світу, В багряну осінь під колір крові… Туди, де ночі із неоліту… І вірші з нею, як Свідки Єгови…
|