Ти чуєш – голосять?
горнись до грудей сильніше…
однаково прийдуть і візьмуть тебе всього.
ти чуєш – голосять?
неначе ялини дишуть
на схилах карпатських гір;
гори квилять: го-о…

/…гойда-гойда, го-ой,
ніченька іде…/

це пророста голками схолола шкіра;
це розквітає в горлі червона ружа
тиші... ні, це лягають на трави сірим
черевом
хворі,
приспані лісом, душі...

не слухай!

я затулю тобі вуха:
у яслах рота
крутиться слово, зі слова плететься пісня.
слухай її.
похилить у сон – не бійся:
спатимеш, доки травам відійдуть води,

спатимеш, доки серпень складуть у скирти,
спатимеш, доки відьма зурочить осінь,
спатимеш, доки груші наллються спиртом
першого снігу,
перших пісних морозів…

/…гойда-гойда, го-ой,
ніченька іде…/

я затулю тобі очі:
в заметах грудей
стигне кислиця, з кислиці – гірке вино;
випий його. і найперша з твоїх жінок
тіло тобі подарує своє бліде,

друга розкаже казку і понесе,
третя народить доньку – на грудях мак,
випий до дна і вперше побачиш, як
доня – твоя царівна – кислицю ссе.

/…гойда-гойда, го-ой,
ніченька іде…/

я заберу твою тугу:
у вирі рук
жовті болотні вогні навели байстрят.
дай доторкнутися (доки іще горять)
тіла твого.
а до ранку вони помруть:

перший – цілунком у тебе на язиці,
другий – окрайцем туги у животі,
третій – вогнем між стегон твоїх, і тіль…
…тільки четвертий
сховається у руці.

/…гойда-гойда, го-ой,
ніченька іде…/

Чуєш як тихо?
горнись до моїх грудей,
доки залито очі сливовим соком;
слухай як сонце краєм землі іде…
слухай…
…тебе колише трава висока…

/…діточок малих,
спатоньки кладе…/

звір засинає
в теплій сухій траві,
він ще боїться
так,
як усі живі.