Бачиш, яке велике небо? З уст мого сина Пригадалось: щасливий, радісний, Матір зву: “А ходіть сюди! Подивіться: я йду по райдузі!..” “Ой синочку мій, не впади...” Витанцьовую, щоб подражнитися, І зриваюсь у пшениці. На порозі мати вичитує: “Лобуряко! Порвеш штанці. В людських діток он інші виграшки, А то чортзна-що – не дитя. Як мене ти, проклятий, вимучив, Уже просто нема життя! І чого тобі в небо пішки, Непутяща твоя голова? Он Миколка падав сусідський, Та не з райдуги, а з хліва...” Мамо, сива моя пораднице, Ти прости той дитячий гріх. Та якби я не падав з райдуги, То б людиною бути не зміг... Мамо рідна! Сьогодні роздерти Умудрився мій син штанці. Так зухвало барвистими спектрами На світ білий зоріли синці. Я тягнуся мерщій до ременя, На лиці сотворивши гнів. Син мені: – Не сердься даремно, Я сторч з райдуги полетів. Зразу в мене серце відтануло. Звісивсь ремінь вужем худим. – Візьмеш батька свого за компанію? – Тільки, тату... ти не впади.
|