*   *   *
Якось вранці спинилась вражено:
Те, що ніколи – те – ніколи.
Час летить, ніби листя з ясена, -
Дмухне вітер – і листя – долу.

Час летить, обриває ґудзики,
Поспіша, мов кудись не встигне.
Я проходила – чую – музика,
І – роки, як хвилини, збігли.

Стріла очі твої, що світяться, -
Обійти їх ніяк не в змозі.
Не минуло ще навіть й місяця –
Сивина у моїм волоссі.

Нам небесне – земними мірами?
Море келихом щоб черпали?
Ми не просто з тобою віримо:
Менше вічності – значить мало!
     14.11.09.