Торкаєшся мого обличчя, наче люстра у порожній залі – Проводиш пальцями по гострих вигинах вилиць – Ніби не віриш, чи боїшся повірити… Тонка оболонка, півпрозора плівочка моєї шкіри зимна, ніби я - запакована свіжозаморожена курка із супермаркету. З тією хіба різницею, що синюшні ниточки вен на скронях пульсують: Тук-тук-тук, - і потім цок-цок-цок, як старий, дідів іще годинник. -Зозулько-зозулько, скільки років іще чекати? Чи ти це питаєш у мене, чи я – у пташечки із дзиґарика? ..Я завжди страшенно мерзну в цю пору перших снігів – Час Кінця, одвічної порожнечі, загубленого зеленого шалика, задубілих пальців Шибеницького (від слова «шибениця») завіконного пейзажу, коли весь світ – без птахів, без листя і без трави – нагадує один великий сиротинець. - я, - кажеш ти, - люблю, - і розламуєш велику помаранчу, що невідь-звідки узяв серед ночі – тебе, - і годуєш мене з руки, як довірливе маленьке звірятко… …цівочка соку - солодка дезертирка - тікає униз по шиї і ховається у видолинку грудей, але ти перехоплюєш її ніжними – пильними – вустами… а потім усе сплутується, і межі стираються, і слова, і обриси, і сон заплітається за сон, як густа дівоцька коса. …і ми уже не бачимо, як на світанку великою циганською голкою церує розлізле небо вершник Часу Кінця – віршник Часу Початку - ангел у ватно-марлевій пов'язці. |