На скелі, між каменів сірих і моху, –
хатинка з колод потемнілих...
А він не прийшов. А спливло сорок років.
Горить смолоскип. В’яне тіло.

Вкривається зморшками, блякне обличчя,
пух лебедів барвить волосся...
А ти не забула. А серце ще кличе.
Чому ж не збулось? Не збулося....

А ти не спустилась в долину ні разу
з тієї одчайної ночі.
Нічого не знаєш. Не чула ні фрази.
А може, і чути не хочеш?

Чому не прийшов? А збирались тікати
світ за очі – ви і кохання.
Була ж таїна! Щоб ні батько, ні мати.
Вночі, по дорозі неранній...

І ти засвітила вогонь над проваллям –
щоб він не спіткнувся навіки.
І палиш звідтоді думки позосталі –
чекаєш свого чоловіка.

...А він просто випив. І от – передумав.
Лишився в корчмі аж до ранку.
А потім... чомусь ні жалю, ані суму –
лиш різко посунув фіранку.

І так і живе сорок літ під горою.
Обріс господарством, сім’єю...
Ніколи не був ні вождем, ні героєм.
Ні раз не літав в емпіреї...

Одна лиш дрібничка – то вікна закриті.
І очі –
              донизу.
                            Щомить.
Бо там, бо на скелі, дощем-вітром битій,
щоночі кохання горить.