Оце і буде мій відчайдушний,
добре придушений ексгібіціонізм:
Витягти ще рожеві, теплі легені,
кинути в ноги людям,
Витерти просвітлене обличчя,
нарешті видихнути на повні груди,
І вдихнути усе на світі.
Щоб опісля упасти очима вниз,
Щоб опісля вижатою від суму і глуму,
знеболено сірою
Повільно прийти до тями,
вмоститись на підборідді міста,
(бо тільки йому так беззастережно віддаються довірою)
Поцілувати його у гранітні губи і перехилити із ним по двісті
Змордованих і знедолених
душ
(навіть як точно знатимеш, що і половини не вмістиш),
Двісті сирих, не ексгумованих: сотню у ліву, сотню у праву руку–
І ти їх до краплі питимеш, хай і задавишся,
тільки би місту ущухли муки,
Воно ж лише здригатиметься у стотонному плачі:
палачі
ті
суки…

***
Згодом ти цілуватимеш вже його промерзлу грудневу землю,
Хай і кляте свято сьогодні чомусь не у нього, а чомусь у тебе,
Хай і банально ридатиме істеричка-земля снарядами, склом і требами
На розвінчане сонце, обгоріле, осліпле, темне;
На останню ніч тих двох сотень* – холодну, жаску, болючу;
Розкриватиме ніч на тебе сліпуваті віконні зграйки,
Пролітатимуть сиві від вітру ворони зі скорботною лайкою:
"Колінкують тут, нікуди й сісти, нікуди впасти:
от і ще одна плаче на кручі…"
А Успенський Собор куполами хитатиме: "за своє б так не плакала…",
і замовкне, засмучений.
Калататимуть дзвони на крайній межі охолодження:
йди, бо своїми додому не дійдеш.
А пригріте місто мені тулитиметься
до налитих грудей,
готових давати манну:
сійте ж, зійде ж…

***
І я устану, перецілую у кістляві лоби по черзі усіх двохсот,
перехрещу їх, почую останнє недоказане,
клястимусь передати,
сповідати_
мусь
їм у байдужості,
на гілках осики перераховувати буду власні завчасні вади,
пообіцяю заново перехреститись
у глибинах рідних полтавських вод,
скажу, що не чекала від померлих такої геть_тутешньої натужності,
перехилю на прощання майже-чорного-надто-солодкого
і піду собі обережно униз, слідом за останньою чорною соткою…

***
А як ішла додому під запалими очима дня,
все думала_і_думала; думала про тебе:
чи болить тобі, як мені,
перемерзле місто-щеня?
чи болить тобі, як мені,
чорніюча між нами дірка?
чи болить тобі, як мені,
найперша сталева зірка
під перебитими падолистом
я-сеневими ребрами?

…чи плачеш ти, як я,
подзвонюючи у келихові крижинками
услід воронам-воронам,
що випили ліхтареві очі?
чи бачиш ти, як я,
зелене небо над червоними будинками?
…і чи бува не сп'янію, бува не наврочу,
як наступного разу одразу торкнуся не рук, а думок,
і без дозволу зватиму осені?
…чи не зурочу тобі голодного погляду на інших жінок,
якщо ще не зовсім, або і досі ні?..
чи не заворожу ненароком зимові сни,
не заплутаю їх ненароком своїм волоссям?
…чи ревнуватиме мене до тебе,
а тебе до мене
наша спільна,
нічийна
і нечуйна
до живого і теплого
[…]
осінь.

***
Оце і буде мій відчайдушний, болючий,
скрипічний ексгібіціонізм:
незбориме бажання роздерти груди
і припасти до вітру розпашілим обличчям вниз;
виколоти очі спогадам і дивитися
як із них витікатиме зелене море;
загубитись, заблукатись і довго вдивлятись у завіконний морок;
надихати на небесне скло,
накреслити своє місто, своє відображення у вікнах тролейбусів,
свого тебе,
і просто стерти.
…стерти майже усе, та надлити собі, як завжди
під ранок, на пам'ять
про 24-те,
отруєного подиху небесної ВЕС,
що над трьома пагорбами і Собором,
слідом за воронами
так само, як і твоя тебе,
кличе мене
високо-високо угору…

так само.
там само.
тим само.
тільки тебе по цю,
а мене –
зовсім по іншу сторону
[…]


* 200 воїнів Порфирія. мабуть.

24.11.2008.