[поранкова сірість] була у нас тут одна минулого літа босою танцювала, співала молитви сірій брудній підлозі ЖеДе вокзалу. (із залу чується кашель, сміх і вітер) а потім її не стало. Коли мій кращий янгол, воїн світла, практично праве крило Небесного Генерала сказав, що хоче стати людиною, зустріти жінку, ростити сина і можливо доньку, а краще двійню, назавжди забути небесні війни за абстракцію правди, пропащі душі, хоче пити саке, хоче їсти суші, і жалітися пастору, гуру, ребе, хоче знати ну як воно: жити для себе, і на дотик пристрасть, і на запах море, і на присмак лящика (так і говорить!), вдень вірити в гроші, на Пасху – в Бога, переживати, наприклад, тільки за ноги, натерті новими шкіряними черевиками, хоче бути звичайним таким чоловіком, людиною, що помучиться трохи, і зрештою помирає, за мінімальні зусилля потрапляючи все ж до раю… …а не янголом, воїном світла, практично правим крилом Небесного Генерала, такою от птахою, вкритою золотою цвіллю… Я змовчала, бо ще не настільки собі довіряла Щоб зізнатись у божевіллі. І я кладу йому теплу руку на біле міцне плече. Питаю, звертаючись швидше до себе: Хто ти? Дурна субособистість, кволий торішній щем? Чи серед янголів теж трапляються ідіоти?.. [Стукнуло. На балконі, кажу. Зірвала одна із банок. Напевно, томат… Мовчить. Звісно. Ну що б відповів янгол? І який, зрештою, янгол? Ну, який, я питаю, янгол?!! Так… швидше перші ознаки гострої шизофренії. На кухні згорів чайник, смердить горілим. Сіро, мов вечір. В раю напевно вічна весна і вічний напевно ранок… А в мене тепер – серпень. І нервово здригаються плечі. І чайника от, нема… І занадто рано сутеніє…] [обідня спека] Послухай, кажу, розумієш, - він розуміє, - ну, по-перше, Люди – страшенне лайно, Просто бляді, якщо дозволиш. Обираємо собі заповіді без гріхів, які не замолиш, Обираємо кожен таких богів, щоб місця в раю подешевше. По-друге, ми брешемо. Часто. Майже постійно. Навіть собі. Виправдовуючи купу збочень, наприклад, хронічним нерозумінням, важким дитинством, репом/драпом/храпом, зоряними війнами, хріновою манкою в дитсадку… [ні, не тим, що ти просто дебіл, а тим, що тато були зачинали тебе п*яні не в дупель, а в дупу, а ти ж хороший, та от не люблять тебе такого хорошого! суки…] …відсутністю щирості/грошей/пива, хороших баб і конкретних меж, тому ми ненавидимо всіх інших (всіх – це, в принципі, дійсно всіх). Позаочі, само собою. Ну, і в очі звичайно теж. [...гарних, за те що гарні, сонних, за те, що сонні…] і коли сідаєш на землю, і ділиш всіх на добрих і злих, до хороших вдається віднести тільки біле лице з ікони. [Німіють руки, нервую, збиваюсь. Згадую: треба зробити чаю] Якщо ж усе склалось відносно добре, За вікном не розриваються бомби, І ноги у тебе, і руки цілі, Лиш білі крила злегка у цвілі, Ти маєш батьків і вищу освіту, Читаєш взимку, мандруєш літом, Збираєш і сушиш собі цикорій, Їздиш в гурзуфські там санаторії, Любиш усіх (без виключень й збочень), Всі тебе теж люблять, аж хочуть …тоді за склянкою віскі у спальні, знаходиш в собі проблеми ментальні, закінчуєш у лікарні. [У горлі пересохло. Іду на кухню за соком. Взяти дві склянки... Дві склянки? Стоп. Ну, який іще янгол? Швидше квиток у!.. Видих. Іду за соком. Вертаюсь, сидить у глибокому кріслі, Поцвілені крила на килим звисли, Дивиться пильно. Кудись крізь мене. Очі його дивовижно зелені… Одразу і не помітила.] [сутінки] По-третє, знаєш, мій кращий янголе, (Чи як там запишуть в мою мед.карту) Бути людиною – дуже соромно, Й точно – не варто. *** А, по четверте, кажу, не дивлячись в сторону крісла, Інколи може здатись, що стало занадто тісно Серед вічного тління цього смердючого світу, Який насправді прекрасний, та що ти можеш змінити В своїй коматозній свідомості, літері в точці нуль. Коли і на менші дурниці тобі неставало куль, Коли і без неврастенії нерви твої оголені, Коли із усіх можливих фіналів свого сценарію, До того, як перший сніг твій безнадійно постаріє Ти просто взяла і втратила Свою найкращу голову. І, по-п'яте. [Темна кімната. Боюся ввімкнути лампу. Тільки чую, як він дихає. І із крана у ванній крапає.] Розумієш, небо колись тобі здасться занадто синім, (уявіть, і це я – ЙОМУ!..) Ну, таким, яким усе життя ти хотів його побачити. Цей момент для тебе буде навіть дуже багато значити, (заплющую очі, і уявляю синє, своє синє…) І довкола усе зблякне, і довкола усе зблідне, Бо тоді ти нарешті опинишся десь за вдих до свого світла!.. Та насправді, єдине, що зміниться – Стане довшою твоя тінь. [жовтий місяць] місяць такий великий… здається, повня. здається, досить. розтираю пульсуючі скроні. в кімнаті холодно. ось…осінь. так… встати, тоді фіранки… ввімкнути світло, випити кави… хтось торкається до руки… білий дотик обпікає… і здається, я божеволію, тільки це мене не лякає. [бо насправді нічого немає його немає, мене немає] Він дивиться в очі, я мружусь сліпо, в кімнаті стає невимовно світло, я хочу додати якесь по-шосте, та ніч затискає хронічним спазмом. І я ридаю і б'ю повітря Бо все мені до дурного ясно, Бо все дитинно мені просто, Бо вже давно до смішного пізно, Бо ну яке вже по-шосте, в біса!? Який цинізм, і який сарказм, і.. !? [темрява] …думаю: дуже дивні у Генерала бувають жарти, І лишається тільки піддатись долі в наступній партії здавши табельну зброю і табельну душу уже на старті, якщо у тебе, такої зовсім далекої всьому вічному псевдоєврейки без клепки, випускниці педагогічного, навіки дурної баби двадцяти з невеличким -річної, уся боротьба в якій між її добром і всесильним злом зводиться тільки до того, чи був він усе-таки козлом, або: варто їй – молодійперспективній – повертатися в село, чи робота офіціантки допоможе компенсувати бабцю із дідом, покуття із хлібом, сірі хрестики коло хати… ? …якщо у тебе, на фоні неба такої маленької і убогої, що б ти зрештою не зробила, що б ти зрештою не сказала, мовчки просить допомоги твій кращий янгол, твоя хвороба, надія на те, що потім все буде ну, потім… буде…і тільки добре.. твій кращий янгол… крихкий і чистий, він…неначе розбите скло… праве поламане крило твоє і Небесного Генерала… [світанок] |