1
Сонце щоранку сходить
де кришталеві сходи
круто ведуть до Раю.
Там невимовний спокій
ані шелесне! – доки
дядечко Ґершвін грає.

Там індіанка_Осінь
під блідолицю косить –
завше: і до, і після.
Там не мені  –  Петрові,
наче калюжа крові,
сохне на сходах пісня.

Блюзові зграї звуків
кидають гнізда_руки
і дефлорують мозок.
Ти – золота дитина,
в міру свята й невинна,
я – архетип Ломброзо.

Версифікатор збочень
до животів дівочих,
до віршування в риму.
Все що мене займає –
що у житті зима є,
хай до пори й незримо.

Цвяхом забита думка:
я чорно_білий Умка –
всюди сліди лишаю,
кинутий – ким і нащо –
майже напризволяще
в світі... А ще ж душа є!

Це марнотратство теми
зводить до "хто ми й де ми"
у не моїй love_story.
За вірогідність Раю
Ґершвін і нам заграє –
наші палати поряд.

Вже не мої й Стожари!
Тіло тремтить від жару –
сонце зайшло під шкіру.
У гамівній сорочці,
з Леніним в кожнім оці
спить не_забитий_Кіров.

День за горами судний.
Сплять санітари й судна,
спить подорожник_Герцен.
В нашій гамівні тихо.
Навіть якби я й дихав –
чув би дівоче серце.


2
мій білий янголе, зима
зайшла у сніг по вуха.
я в центрі всесвіту – сама,
а ти мене не слуха.

ти ніжно дихаєш в плече
і вказуєш на сходи,
а я міняю щем на ще
дедалі глибший подих.

до неба сходи золоті,
а з неба сходи срібні.
поети_люди при житті
до янголів подібні.

дзвенить трамвайчик №2,
виблискують колеса.
я заримовані слова
прирівнюю до леза.

кому хоруґви_і_хрести,
мені – вино_і_ґершвін.
мій білий янголе, прости,
що був у мене першим.

квитки рівняються перу,
рядки кривавлять слідом.
поетизований маршрут
єднає зиму з літом.

у білім лісі чорний дуб
сягає віттям раю.
мій ніжний янгол однолюб,
а я з ним тільки граю.