Мій білий янголе, здається, тобі зі мною не пощастило.
вічно ці збиті лікті, нежить, аритмія,
глибокі депресії, неочікувані алергії,
наприклад, на янголів, на допомогу
або на біле…

Знаєш, мій милий янголе, я вже не впевнена,
хто із нас насправді кому потрібен.
я рада, що ти підносиш, коли я надто приземлена,
рада, що ти поруч, коли мене, мов рибу,
викидає на теплу гальку і палить, палить...
а я холону, склянію і терпну пальцями;
я ненавиджу тебе,
коли ти інтубуєш так важко задавлену совість,
я страшенно шкодую, що не я написала коротку повість
про старого із крилами, які, здається, відпали
через нестачу Бога, неба, свободи або кальцію...

Плачеш,
мій янголе…
важко мене рятувати силою…
люди ж бояться щастя,
люди ж страшенно бісять…

Знаєш, мій янголе,
є величезна різниця між "хочу померти щасливою",
й "хочу померти, як тільки стану щасливою".
я хочу виключно першого.
смійся, мій бідний янголе,
смійся.
смійся.