Свiтлана-Майя ЗалiзнякМеандри1 Прижовкле листя, кавуни в мішках, Невереснева в розсвіт холоднеча, Скрипливий голос шиб – зими предтечі. З долонь і крил – щоденна ворожба... Німотно. Бовваніють вітряки... До янгола-хранителя волаю, У слухавку матусю поучаю, Кумі у Ялту шлю кленовий лист. Безпристрасність плекаю у єстві. Пильную, щоб не виросла в презирство, Спокутую грішки… Спішу грішити. Крутішають меандри веремій… У когось я – пилинка ув очах. Хтось дивиться, як плине дух наосліп Повз казку ту, де ловить куцохвостих Апокрифічний дідуган Мазай… Хам ллє смолу в медовий глечик снив, Друг кличе на фуршети – дзенькотати. Хлюст вчить олжі кадити фіміами. Враг забува про дружбу назавжди... Мисливець бачить мій білявий вірш - І... начиняє вісім гільз обмови. У фото "доброзичливець" - сім голок. Дух скрикує від болю уночі… Немов рапавка, кожушок палю, Що укриває ще пружнасті м’язи. Палю не в північ, а раненько-рано, Виходжу із оселі у юрму. Подеколи дивлюся в дзеркала – У школі, у музеї, в магазині… Я в жодному із них не бачу лик свій - Лиш запитання :” Чи я так жила?” Лиш запитання:”Хто ви є – живі?” Я ж маю право на крихти і арки. Заблискотіли в житі днів косарки… Мені ще боляче злітати – по стерні.
|
2009 © Свiтлана Залiзняк |