Ніка НовіковаЧотири стоп-кадри [2] (теорія відчаю)[п’ять-кадр] Не я так хтось мене нанизує на спиці, і в'яже шалик чи скоріше мертвий вузол. і світом, гратами почерканим, в вікні червона тиша розсипається, що ртуть, червоне очі не витримують, печуть. (і руки долу, наче докір...) сонце в лузу зіниць втрапля; і тільки синє небо сниться мені. [шість-кадр] і кожен день всього лише пілотна серія вдягаю сукню потім кеди йду у мерію така з тротилом у зеленому пакеті пакет лишаю у якомусь кабінеті мене звичайно помічають б'ють ногами (бітженерейшн тайлєр дьордон так я з вами!)… [сім-кадр] а там зневірююсь зрізаю довгі дреди усі пацифіки беру знімаю кеди і йду у найманці уся така без б спочатку бах собі пускаю в скроню кулю дивлюсь як кров'ю захлинається людина в мені а потім тільки тінь нервово курить під ноги спльовує ненавидить себе шепоче щось сама собі про суки війни ці і цілить всіх хто їй нагадує покійницю (бе-беееееех!) [вісім-кадр] і кожен день всього лише пілотна серія не я, так хтось, мене нанизує на спиці; і руки долу, наче докір... я байдужою до всього більше вже ніколи не видужую. і лікар в білому просвічує зіниці, шукає відповіді в стовпчикові ртутному, шукає відповіді під моєю сукнею (так ось навіщо я тоді вдягала сукню!), мене питає: що ти скажеш, що ти можеш? (кажу: ну лікарю... він: можна просто боже) … а я я кулька на тоненькій білій нитці собі гойдаюсь в сантиметрі над землею така гумóва піді мною бите скло і все що до – того нічого не було і все що бите – то колись напевно склею а ще болить бо часом небо небо сниться я боса йду собі по зрошеній траві і синє небо небо синє у крові… (перебиває: божевільна божеві…! і замальовує бере червоне небо і зве синдром своїм своїм коротким іменем і вже планує публікацію чи дві про вплив оточення симптоми і критерії про сублімації про комплекс каяття а я повторюю у двері ледь прочинені): і синє небо небо синє у крові ………моїй розчинене ……………………………розчинене …………………………………………розчинене і кожен день всього лише пілотна серія життя [стоп] |
2009 © Ніка Новікова |