Надто довго у Бога просив Любові… і йому таки згодом вділили кришку. Жаль лаштунки її були вже не нові, потерті часом, без лишнього шику, але як тут поскиглиш, й на тому дяка, ще ж не сивий, не вицвілий під дощем, ще уп’єшся бажаним… - незвично якось, і не те щоб холодно чи в серці щем, а так ніби прокрався в чужу господу, думав втнути витівку лиш на сміх, а украв по-справжньому… - не знаєш броду – залишайся на березі, будь як всі, не чекай і не думай, зітри бажання, заливай свої нутрощі ґлеєм рим, роздратованість мозку і пізня і рання не дається у затінок серця Ним… … а тепер пожинай і ґаруй на причастя, потамовуй спрагу своїх очей і не думай більше, що спіймане щастя менше ніж втрачене серце пече.
|