Півні молотками крешуть
глибоку світання яму,
коли Соледад Монтойя
спускається вниз горбами.
Жовтавого тіла камідь
конями пахтить і тінню,
а груди її – ковадла
в коластій пісенній піні.
- Кого, Соледад, шукаєш
сама у глибокій ночі?
- Кого б я тут не шукала,
тобі говорить не хочу.
Шукаю саму себе я,
та втіху мою дівочу.
- О Соледад! Моя туго!
Той кінь, що галопом скаче,
урешті зустріне море,
і хвилі його оплачуть.
- Не згадуй мені про море.
Росте моя чорна туга
на землях, де сплять оливи,
де в листі співає пугач.
- О Соледад! То звідки ж
зажура твоя незряча?
Чекання вуста неволить,
і соком цитрини плаче.
- О туго! Немов причинна,
собі не знаходжу ради.
А коси за мною з кухні
до ліжка повзуть, мов гади.
О туго моя! Вкривають
мій стан бурштинові знаки.
О сорочки мої білі!
О стегна – суцвіття маків!
- Піди, Соледад, омийся
із жайворів сон-водою,
і заспокоїться серце
навік, Соледад Монтойя.

Співає в низині річка
мереживом неба й листя,
коли гарбузові квіти
віншують ранкове світло.
О вічна циганська туго
в своїй самоті остання!
Ховають старі джерела
далеке твоє світання.