І
Правує нами непролазність мови.
Тремкі й ошатні в неї болота,
там кожен, хто до сонця повертав,
втрапляв у пітьму, ніби випадково.
Не випадок – позірна чистота
пронизана кривавими вузлами.
Всі, хто долав ті чагарі і злами,
уже навіки залишались там
своєю кров’ю, і вона текла,
труїла і будила темні вири,
і лиш по смерті наставала миром
між берегами пекла і тепла.
Не йди в її супокій вечоровий,
печери там безкраї – забриниш –
і голос твій із пазурів луни
не вирветься без сили і любові.

ІІ
Правує нами темноводість мови.
Її одвічна мертва сліпота
не бачить шалу, що, мов дикий птах,
розвіяв крил освячені корогви.
Вона мовчить, вона не визнає
жаги і туги, віри і безтями,
і може тільки чулими перстами
торкнути серце сховане твоє.
Завмри й не дихай. Аж поки вона
тебе своїми пальцями впізнає.
Ким будеш у химернім її краї?
Добром чи злом? Ніхто цього не зна.
В її руках видючих станеш тим
чим є насправді суть твоя таємна:
якщо світило – то осяєш темінь,
коли ж бур’ян – на пустищі рости.
І пам’ятай – рука її вербова
в полову перетворить пустоцвіт.
Немало душ сконало в куряві,
коли сліпа виходила на лови.

ІІІ
Правує нами непомильність мови.
В її, сльозами зрошених, грунтах
усяке зілля часом пророста, -
не всяке залишається надовго.
Бо ліс її – не рукотворний сад,
де сто дерев однаково розквітли,
гойдається в її високім вітті
щораз інакша, не така краса.
Вона ж сама – не тихий садівник,
а дика жриця темрявого храму,
що люто викорчовує зубами
найперший пагін однаковини.
Її не руш – вона є вірна смерть,
із світочем і гострою косою
стоїть у пущі, посеред якої
колись і твій лежатиме скелет.
Вона – непоборимий завойовник,
сама в собі нездатна на слова,
лише твоєю піснею жива,
хмільна твоєю зоряною кров’ю.