Осінь. Я під хатою стою.
Вже тепер там скільки тої хати,
Дня того і кущика на чатах,
Що його вже ледве впізнаю.

Все зійшло у сутінки кудись.
Ось і зараз приступила пітьма,
Не страшна, передосіння, літня,
Та, що з нею був я молодий.

Відійшла та й стала оддалік,
У мені рідні вже не признала,
Ніби занавісила дзеркала,
Ніби все спинила на землі.

Стежку б килимами я послав,
Та вона в гостину не заходить,
Ледве йде за клунею, в городі,
По обніжку, впоперек тепла.

Я ж хотів їй біди розказать,
Впавши лобом в пелену цілющу.
І послухать  дихання  вмируще
З нею вдвох при темних образах.

Я б її, як рідну, обійняв,
Я б повідав безвідь і тривогу,
Щоб вона просила перед Богом
І простила з раннього рання.

А востаннє пахне кропива,
Тінь від хати манить як могила.
Я гукаю, та не мають сили
При такому місяці слова.