Спалили их жилища. Защитников убили.
Бредут дорогой тяжкой изгнанники в тоске.
Родной язык в дороге чтоб дети не забыли,
Им литеры выводят армянки на песке.
А ветер, ветер, ветер!..
Какой палящий ветер!
Обугленные лица сечет, сечет, сечет!
Лишь выведут то слово из древней вязи литер,
А слово же без корня - и ветер унесёт.
И где-нибудь в пустыне съедят его верблюды.
И вырастут армяне немыми - так, как встарь.
Бредут, бредут изгнанники - бездомные те люди.
Ни крыши, ни приюта - а на уме букварь!
Все храмы их сгорели. Мужчины их уби ты.
Колокола утоплены в озере Севан.
Как выжить им? Как жить им?
На той кровавой битве
Не месяц в небе всходит - турецкий ятаган.
А ветер, ветер, ветер!..
Как треплет косы ветер!
Когда же он устанет песок в глаза бросать?
И некогда писать им те маленькие литеры.
И не на чем писать им. И нечем им писать.
Лишь в редкие минуты, когда привал находят,
Когда в повозки женщины еще не запряглись,
Те буковки армянские, как стебельки, выводят,
Слезами поливают - и буквы принялись.
В песках пустили корни - а ветер, ветер, ветер!
Бредут дорогой тяжкой изгнанники в тоске.
А по пустыне жгучей ростки армянских литер,
Как травы, прорастают в палящем том песке.
Их чьи-то кони топчут, их ветер рвет и косит.
Они ж - растут в легендах, как зелень по весне.
- Цавет танем! - прощаясь, армяне произносят.
Та боль моею стала. Печаль твоя во мне.
(Из ЛИНЫ КОСТЕНКО)
-----------
ЦАВЕТ ТАНЕМ!
Сільві Капутікян
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведе те слово із тої в,язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з,їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху, ні притулку, - буквар їм на умі.
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить - турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь - а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
як трави, проростають в палючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви проростають в легенди і песні.
"Цавет танем!" - як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
ЛІНА КОСТЕНКО |
