Вот так и жил: любил - как пил

от родника, купался в счастье,

но грянул гром и возвестил

безудержный навал напасти.

И мир в трезвоне кандалов,

вселенской ночи купол дыбом,

цыганский пот покрыл чело,

костёр чадит цыганским дымом.

Вокруг лишь сопки да кресты,

белеют кости человечьи,

от бреда дней пережитых

цветка спасает жухлый венчик.

И что ты скажешь, Колыма,

что скажешь венчик иван-чая?

Квадратный строй идёт вразмах,

нас крест кладбищенский венчает.

Весь мир из трещин и щербин,

вокруг - кремень живого крика

и горизонт застыл безлико,

мы тут в краю живых могил.


* * * В. Стус

Отак і жив: любив — як пив

од джерела, купався в щасті,

та грім громохкий прогримів —

і навалилися напасті.

І світ заліззям облягло,

вселенська ніч ташує шатра,

циганський піт укрив чоло,

циганський дим годує ватра.

Довкола сопки і хрести,

людські кістки біліють щедро,

од божевілля й самоти

малесенький рятує бедрик.

І що ти скажеш, Колимо,

що мовиш ти, іване-чаю?

Квадратним строєм ідемо,

цвинтарне сяйво нас вінчає.

Як вигорбатів суходіл,

довкола — скрем’янілі зойки,

постигли обрії безокі,

ми в падолі живих могил.