Переповнюють нас слова,
А самотність шукає пару,
Проростає крізь час трава
Й свого часу ляга в гербарій.
І стежина лежить одна —
Непримітна і без звороту,
Де зростає трава пізнань,
Де зростає людська скорбота...

Це стрибок через Рубікон —
Тут наразі мигтить квітчасто,
Мов дитячий калейдоскоп,
Швидкоплинність ілюзій щастя.
Там — руйнує назад мости
Безупинності одержимість
І веде уже далі тих,
Хто ступає на ту стежину.

Там оманливий плин саван,
Гіркота полину, не більше…
Все — трава, все кругом — трава…
І — для чого, куди, навіщо?..
Але зве незворотна мить
За зворотні боки медалі,
За які лише нам самим
Йти вперед — а чи є щось далі?..