Плекаю гріх за смугами фіранок.
Я - деміург, пізнала ліпшу з мов,
Створила ідола... Йому в осанну
Ціджу не воду - із аорти кров.

Вдивляюся в хиткі вогненні лики...
Руїни...
             Вежі...
                        Долі - на кону...
Мій непідкупний ідоле, владико,
Відкрий безсмертя вірша таїну!

Чужого не жадаю, чад не краду.
Я відбираю барви - не життя.
Ділюся-розпадаюся на атоми...
Я міць поезії віддам без вороття.

„Приніс цидулки про січневу стужу..."-
Шепоче у кватирку Листопад.
Зигзиця вмовкла на розлогій груші.
Чи встигну написати вірш без вад?
     
В лабетах ночі сяю - жовта свічка.
І всотує мій біль небесна твердь…
Це – самоспалення роковане, офірне.
Так Фенікс у вогні стрічає смерть.