1 Ти зібрала гріхи, мов речі. Мрієш сісти на потяг до раю. Клунки звично муляють плечі... Попід вишнею сірий лягає, А картатий - зола дому-пекла - Спину й пальці остиглі гріє. Язики вогненні примеркли – Бо з небес опадають мрії... 2 Потяг в далеч протяжно прогув... У відлунні – скорбота прощання. Запізнилася... Кажуть, був На сьогодні до раю останній. На пероні стояти? Зима... Захолонуть у валянцях ноги. Ти по колії в даль побрела В невідому захмарну дорогу, Щоб люляти днів скарб дорогий, З ним же легше - в дорозі до раю. Міх сіренький – безпутній твій син - „Мамо, гину... Вернися...”- благає. Не зважаєш, вимолюєш Путь. Кружеляють байдужно сніжинки... Шкутильгаєш... Ось маки цвітуть... Ось полями гримкочуть обжинки... Косу клепле вусатий ратай... Потяг з колії в небо злітає! Ти не пройдеш крізь раю врата – До землі гне тягар, пригинає. 3 Ти блукаєш, сердего, ще й досі? Теплий клунок намуляв плечі. Осріблила зимонька коси. Віддалила від неба втеча… Сходь із колії, йди в Божий храм! Де ж твій син? Попід вишнею - голо... Для святенниці колія в рай У сталеве зливається коло.
|