Померли сестри, що прийшли у світ сіамськими. Жили проблемно, мало… Вони перебороли коклюш, кір І заздрість до кульгавих і горбатих. Їх ноги вчились підбирати крок, Вуста не вміли в унісон сміятись. Їх голови зрослися – й диво: кров У двох тілах дівочих сполучалась. Чий гріх тяжезний породив ”клубок”, Ніколи нам – стороннім – не почути. Ніхто з мужчин за сестрами не сох, Ніхто не прагнув цілувати губи... Бідаркам юним не зустрівся маг, Що виправив би помилку Природи. Лягли на стіл – й маститий ескулап Їм дарував омріяну свободу. Ті дві були. Їх поміж нас нема! Лишилися по них сукенки, персні... О, це не гонор – шори розірвать… Ні, це не примха – за свободу вмерти! Я бачу їх: в плахіттячку менад Кружляють юнки круг Кассіопеї… Ми з мужем схожі на отих близнят: Вдвох тяжко нам, здолає смерть – окремо.
|