Я говорю вам з давньої епохи.
Що нині іменується – ямна:
В безпам’ятстві тривога не мина,
Не додається спокою нітрохи.

Вас і тепер кусають наші блохи,
Пече вам рани наша сіль дрібна.
Ми скуштували власного вина,
А вам заповідали рала й сохи.

Але ви чисте посівне зерно
Розсипали. Отож поля куколем
Засіяно у вас, і нашим болем
Ви печетеся гірко і давно.

Земля зріднила всіх нас вічним колом.
Чи іншого нікому не дано?