І

Я в полоні у лютих літер.
Вже все назвав. Вже все убив.
Чуття розплавлені і злиті
На оливо я перелив.

Живого серця щирим злотом
Прозолотив червлений друк
І фарбувала кров’ю мук
Узорні оздоби гризота.

І в мертвих книг закуті труни
Поклав я трупом почуття,
І вже душі завмерлі струни
Не воскресити для життя.

ІІ

І день, і ніч. І вічно сам –
В цього життя порожнім трибі.
Який розжеврений сезам,
Щоб вічність одчинить, потрібен?

Весна на вулицях цвіте.
В блакиті знов співають хмари.
Але це все – не те, не те,
Про що молився я і марив.

Ні! Не земним, не дольнім дням,
Не весняному трав килиму
Вогненну душу я підняв,
Як купину неопалиму!

Рокоче й крутиться життя,
І все з ним крутиться довкола ...
Так нащо ж я себе відтяв
Від зачарованого кола?

1923


ІІІ

На хресті слова розіп’ятий
Цвяхами літер,
Один, –
Яким же криком ще маю кричати
Крізь історії чорний вітер,
Страшної епохи син?
Яких ще віршів вирізувать
З кривавого м'яса днів?
Які породити слова?
Світ встав увесь із заліза
В гострих лезах огнів:
Від електрики смерклися очі.
Від заводів гyдить гoлова,
Безголоса душа лише хрипко регoче
Та божевільно співа, хвилями
Над хвилями юрб, над поверхами натовпів
                                                             п’яних,
Зі скель хмародряпів дивлюся в бездонну ніч.
Раною рота кричу в тумани, в тумани,
Просвердлюю морок вогненними свердлами віч,
А пустеля людська лиш луною порожньою гука,
Серце світу розмірено гyпає в тілі машин;
І жадного згyка.
Один.

1924

IV

Як почуваєш мене? На низу ти.
А я взнав на кривавих путях:
Не на смерть, – на безсмертя засудить
Мене присуд сліпого життя.

А я взнав, що дано мені жити
В запорошених трунах книжок,
Що я молотом літер прибитий
До мовчання камінних дощок.

У кривавому колі, бурлака,
Мушу вічно шукати мети,
І даремно кричати і плакать:
Не почуєш, не визволиш ти!