Ми не встигли,
посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.

Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу".
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Та намарно...

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.

Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно.
Ця пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.

Все минає.
Очі різні у наших онуків,
рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути!

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячно.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

2008  06. 06.