Надкусив – як пісковату грушу – її серце суконно-байдуже – і вдавився... Подумала: “Мушу щось робити? Та вибач, мій друже...” Він конав біля ніг її довго... Не дивилась – своє щось гадала. Його очі кричали – що з того? Їй би чути!.. а слухати – мало... Він помер, не лишилося й крику, не лишилось ні сліз, ні тремтіння... І долонька її невелика над могилою пурхнула тінню.