Згадай, моя мила, як ми на світанку
у Гангу купали запилені зорі.
Ти милом ванільним обличчя вмивала,
а повз пропливали зів’ялі вінки.

В очах твоїх блякли дитинства уламки.
І пальці такі незбагненно прозорі
у тьмяній воді завмирали помалу.
А поряд все прали брудні рушники.

Твій стан обліпило намочене плаття.
Тебе прикрашали і погляд коханки,
і зрадницькі зморшки спітнілого лоба.
Ти гарна у Гангу, мов Сіта, була.

Згадай, як поволі згасало багаття,
і тліли індусів померлих останки.
У грудях моїх зацвітала хвороба…
А поруч пливли обгорілі тіла.