Ніч була розбурхана і тьмяна,
Вітер грав і рвав напнуті струни.
Я пила самітно, аж до рана,
Темну розпач – найгіркіший трунок!

А над ранком, зором помертвілим,
Розгорнувши спопелілий морок –
Віднайшла я непоправний вилом
На землі, на небі і в просторах.

Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Що навчать мене нової віри:
У житті нічому не молиться.