1 Вдягай, мій сину, флегми* машкару, І не кажи, що маска ця не в моді! Плекаю... Захищала від наруг. Ще не кохав, ще п"єш літеплу воду. Оберігай себе! Шануй мене. Від злості - безмір лиха... Посвіталось... Був Тамерлан. Мав доньку Кесене. У воїна красуня закохалась, Втекли у ніч.... О, як той вершник гнав... Заплющу очі - миготять копита... Непогамована шальга - страшна: В ній Тамерлан гримів:"Обох - убити!". 2 Серед боліт є дивний мавзолей: Почуєш там алюр, дівочий стогін... Спить в башті норовлива Кесене, Охороняють спокій мужні вої. В печалі був могутній Тамерлан. Шальга підхмарна й доню умертвила, І воїнів - у причет. Злість - бур"ян. Тратуй шальгу, не дай рости їй, сину! Той мавзолей у сниві бовванів: Нагадував і меч, і... чорну свічку... Навчись, юначе, тамувати гнів! Не оживити вбитого у січі. *- незворушний спокій, що межує з байдужістю.
|