Вже рік я відсторонено живу Від подруг, їх дітей, мужів, любасків… Ще сниться: обережненько перу Свою усміхнену, привабну маску. Боюсь її, сівку, деформувать: Розгладжую перстом дрібненькі зморшки… Без неї в сон пливла поміж латать... Її вдягала, як вставало Cонце. Тепер у люстро глянути боюсь. Правдиве Я помітить: лик - без маски, Попросить у відбитка машкару, А дзеркало її в ту ж мить простягне… І перший, хто погляне на лице - Вже строге і холодне, мов свічадо,- Узріє жовч свою серед сутеч... Довкола роззирнеться безпорадно. Недовго буде в розпачі стоять Перед любителькою рим і лоску, Прошепче злісно: "Я таких стрічав!" А я стоятиму - сяйлива, безголоса… Він прокричить: "Довкола - всі, як я - Нещирі, злі, зарозумілі, вперті!" Та й справді - є у кожного суддя. Він - серця животворчого насельник. Він бачить помисел, рахує вдих і крок, Вердикти і сміття з душі виносить. Він - кат єства! Він - зведений курок З іменням тривіально-сірим - Совість. Бува, що Совість гине-помира Від таємничої убивчої недуги. Тоді спрокволу деградує Я… Картать таку істоту – марно, всує! Навіщо ж я вдягла цю машкару - Сяйливо-чесну, копію свічада?! Той - перший - не посміє, я здеру Холодну маску - серед буднів чаду.
|