Ганчір'я місячного сяйва звисає зі старої вишні, Гілля, поголене вітрами, виблискує мов діамант, Вустами ворушу сухими: "Пробач мені, Господь Всевишній, Та, попри всі душевні муки, я сам собі суддя та кат." Повітря, змащене кутею, блукає під парканом сірим, Лиш де-не-де ліхтар самотній свій виклик кидає пітьмі, Гойдає небо чорні хмари, а я дивлюся, мов у прірву, Кудись далеко, десь за обрій, там зорі заспані німі. А сніг лягає білим хутром на зморене життям узбіччя, Нахабно ковзає мов мрія, лишаючи змокрілий слід, Та я живу і буду жити, зелений погляд запозичив У сосен, голову здійнявши, чекаючи на сонця схід. 12,02,2009
|