Андрію Стебелеву. З якого дива! Забудь здоров! Чудеса. – Та-бо. У Христа за пазухою – Тю-ти-и! – Еолова арфа. – Не гірше за мене посміхаєшся Оверкович. Не то ж бо то й що. – не вареник у маслі. – Єрихонська труба. – Та ти ще дванадцятирічний поет! – Хоч на край світу!!! – Отут і взяло за живе ванькирчика! – Як тут заспокоїтись! – Б’ю свою мобілочку об поліровану стіну. – Аж завтра землю під ногами не почую , а що, живий на одних його глузах, візьме верх над усіма його ліричними очурханами . Отут і думки про мене підуть сторчма під обстріл. – З вогню та в полум’я. – Я , битий жак, скорчив обличчя, переборовши психічні муки. – Окропом ошпарений. – Мені шепче вчений сусід: «Швидше допивай!» – Тобі заказана дорога. – Байдебура зараз тебе візьме за жабри. – Зараз полетиш і зав’яжеш світу бантик. – А ти мене нарешті збив мене з пантелику. – А я вже оговтався! – Звівся на поважні ноги, долузуючи жменю смаженого насіння. – Буває таке, Сергію, розохотить тебе таке писати. – Не я буду. – Зачепить за тонку струнку. – Я - образ від божої іскри – звичайно соромлюсь, а молодий поет от-от дорікне блудному персонажу: «Шо. Облом!» – А йому: «Ну, що брате, дуй з мого твору». – «Бувай!» – Як же спокійному бути, не давши йому, божому теляті, молока напитися. – Як не встигнеш, твій неприкаяний мордопис розмалюю. – Ти без роду й племені – криве дишло!!! – І я відчув силу ніщивного удару, аж мій хижий дух перебило. – Це така відплата за каламутний талант, –шкідливо. – Молодий поет любить побазікати з новими членами-приймаками. Я, змарнілий образ блудного сина, що любить боби розводити з ліричними фуріями без сьомої клепки. – А чи тебе собаки в лозі не шукали? – І тут все навкруги заревло. – Ганьба! Він без тями. Геть з академії. – Жах! – Інакомислячий з коротким волоссям шукає очима лютий пожар в моїх очах блудного сина. – Я не очманів. Йому не вгодиш. Досить. – Як добре те, що в цей час можна й себе показати. – Байда розумів це несвідомо, а я зразу це відчув. – А те що басистого до смерті не випустять, очевидно, бо блекоти об’ївся. – І його близенький світ побільшав в очах говрячих попугаїв. – От і блискавки взяли мене на змор. – Кидай свій гонор. Ми всі без тями. – Хто поженеться за тобою у цивільному театрі на тебе не заблимають очима. – Хто там доскіпується? – Мене вже нудить від такого білого театру, бо мій автор, немов монах у власних творах. – Однак він – молоток! Іноді вихоплювався в гурт на мокру справу і після неї хутко зникав у пов’язаному світі образів. Там він пудрив тямущі мізки сердитих критиків та пузатих патрійотів. – Та й то… ніхто ще таким каламутним образом не був. Мене аж сокіл убив наосліп, попав прямісінько в серце. – Ані руш. –– Але хай тутешній уриває твої білі плями перефальшованих мокрих слідів. – Хто тепер навідає мене у твоєму творі, хіба якась розумна людина, коли базаринку братиме. – Але хай. Марнота і все. Дурниці то все. – Отут-то викохався недосліджений ідол з мене, аби зниділий баглаї годував, білими нитками шив і пестив дурну думку, виблискуючи у бровах , де сам чорт скаче, а в очах ярмарок на бабине літо, не втямиш насмішки, бо клятий дошкульно хитрує, аж весь білий шахрай у душі, затявся, блюзнірствує, томиться невивченими незграбними добутками цілунків. – А то не раз і зовсім лиха година. В намисті, фіглі-міглі в у вухах, перстні вилискують іскрами. Дзиґа скаче на голові. – Не можеться. Просто квіточка. Ой, як пахне!!! – Сумлінно простягаю копита, після того, як шукав, літав, думав… про живу халепу. – Поцілуй мене фрося і скажи мені: кохаю. – Ще раз. Ще трохи. – Аж у піт кинуло. – Б’ю тобі, читачу, чолом. – Алюр три хрести. Саме тим і цікавий мій кумпол, що любить їсти галушки гарячі, і його погублену душу карають різками чорти, аж пір’я летить із злиденого і жаба дає йому цицьки. – Бачу себе, гарного-гарного, а коли очі на лоба лізуть, то бачу себе хибного і з вадами утятої душі, лежачої в припарках в рожевому світлі. – Старого сторожа до гапликів привабив. – У нього руки горять, так привабили його бебехи ліричної дамочки зі світу. – Загуло навкруги. – Брехня!!! – А отож, що ти можеш знати по цьому ділі? – Крізь сон бачу з розкритим ротом. – З лайкою та з халявкою провидиш після слему подруг першого поклику, в невеликому селі недалеко від Луцьку. – Чого доброго чекати від кумедного? – Відчайдушний молодий поет тепер не спить ночами. Корчить з себе талант. – Ні, він не крав грошей у неборака. – Чіпкіше тримається. – Вдень він піддає мене насмішкам мертвого, аж жижки в самого трясуться, а я їх терпляче приймаю на собі. – Недолуплений стогну . М’язи кволі. – Принизливі стусани і ляпаси його аматорів-однокурсників. – Мало без году тиждень як живий. – Зате вночі поет без душі сліз не ллє, до сьомого поту мріє про помсту. – І знову вдень зо всеї сили виховується батьком на бебехах поезії. – Хто за подушне мене купить. Хіба що юний автор. – А як голову мою лихом розіб’є. – У мене вже від такої щирості болить голова. – Треба з очей зняти чудну полуду. – Адже кого ще глядіти, коли творець прямолінійний, б’є прямо в лоб. – Баляндраси точить дівці. – Я кляну його словами: Та бий же його нечиста сила, а він вислизнувши з-під нагляду пречистої матері, чіпляється прямо до тонкої душі, золотить її лагідно словами, у кольорових фарбах описує їй в образі мене, в особистому щоденнику і п’яних очей вивіщує на колгоспному рамблері винахідливі і безжальні вбивства усіх моїх кривдників. – Що? Чули вже. З фронту. Сумне врем’я. Це ж кажи мені , що тобі треба. – А вже як вона б’є по моїй кишені в найпочутливіші місця. – Прямо мережі . – Уже не тією стала моя духовна сила. – Як хочеш побути в моїй шкурі, то знай, що мене віртуально зв'язує в метафоричних і ненависних істотах тільки гумор. – Я б’ю себе у груди. – А він переляканий благає і все членує мене в своїй сізіфовій праці, у блискучих рядках і просто ламає мені шию і висмоктує з мене у кожному катрені золотий дощ, і п’є з мене останню кров. – Та небула кров ніколи солодкою. – Після цього знімає з неба зорі. Ще він тренується метати ножі на задньому дворі і влучно закидати аркана на пеньки. – Але одного разу вночі він познайомиться з дівчиною на ім'я Еліс. У Еліси немає і не буде ніколи страхів. – Я знайду з нею спільну мову. – Вона нелюдима, проте хоробра і жвава, вона його нова сусідка. Дивно, ці два суспільні ізгої миттєво стають справжніми друзями, Еліс навчає поета Оскара бути сміливим і відчувати себе хоробрим, а юний поет будить в ній жадібність до взаємної любові. Але Еліс любить розмалювувати нігтями власні картини, на жаль, вона нецнотлива дівчина, це є перепоною до повної духовної відвертості молодих – його мучить жадання викупати мене у крові і цим замарати молоде кохання. У обох виразно проступають злі зубки, вони готові мені показати, де раки зимуюють після надривного самобуття в любові. – Змотую вудки. – Ох, цей пасивний життєвий досвід не знайти себе в помсті коханій людині. – Обоє внутрішньо невлаштовані, повністю перезакохані, знають собі ціну, і знають всі ходи і виходи для повного порозуміння, тому готові «злитися» і здичавіти на грані природності. Так здивували мене обоє, коли ці інстикти стали щодня затребувані, але не захищені від ексцесів і жорстокості своєю близькістю і спорідненістю взаємного, неокультуреного кохання. – Геть звідси!!! – Так в почуттях Еліс приховує неочікавано озвірілі думки про свавілля над молодим поетом, який сповна скуштував її розбещеності і вже сам розкривається у трагічному фіналі неабияким затятим соколом, до якого важко мені підлаштуватися . – Я зловив вітра в полі. – Тому зріє у Еліс таємний намір піднятися проти всіх втомлених нею, коханою. Зло взяло. – Є така думка в голові Еліс: «От що, поет – ти мій останній оплот закону саможиття і смерті». – Я зламав вудила. – Хоча вона відчуває, що він сам з’їхав з глузду – на грані самогубства. Кохання не вічне, зітерлося в порох, тому Еліс задумується над тим, що вона тепер лише жертва вічності кохання, а її коханий поет – це слуга народу і хліб народу. Молодий з легким серцем запевняє свою наречену, що вона відбулася в його озвірілому коханні: «і що в кохані можна жити вічно». –Я притьмом прорвався до батюшки в церкву. – Халепа! – На цьому не варто зупинятися: від подальших інтимних роздумів Еліс у поета ворушиться волосся на голові. А сюжет думок Еліс такий неочікуваний. – Я не тікаю. Клацаю зубками. – Кохання збігло водою ще за Хмеля-царя. І от за тридевять земель вона телефонує з Луцьку, 21 березня 2018 року, в день поезії. – Сотні тисяч молодих поетів виходять – з протестом на вулиці. За хвіст та на вітер тих , хто проти поезії. – Мені, головному винуватцеві її пристрасті, що засіла в печінку, недавно виповнилося двадцять сім, і, як і більшій частині мого покоління, нам за словом до кишені не лізти, і вже нічого втрачати. – Їду до Луцька. Зустрічаю Еліс на вокзалі. – А ти холуй, чого ха-хи точиш? – Вклоняюся. Не попрікай. – Наступний день. Самому чорту брат і сват. – Саме враз вона з вуличного бунту . Невже рябої кобили сон. – Еліс, як гола гора, вогонь – не дівка, ха-ха-ха, зустрічає мене на барикадах, – у мене руки короткі, – не можк розправити крила, – і між нами спалахує божевільна перестрілка. – Розірвали мої пути. Рубрами свічусь. – Поете! Пельку закрий! – Ще гучніше регоче. – Смерті не минеш!!! – Почервонів. – Отак все йде своїм ходом до драматичної розв'язки, але зарубай собі на носі, - все це воля в метафізичному сенсі. Цей бедлам за ніс водить творців нового життя, залили памороки смальцем, і позбулися людської зовнішності, і самі по собі безмовно свідчить, що їхні окривавлені вишиті сорочки залишаться тільки свідченням про живі тіла, а не хліб насущний і – мамочко, – хай йому трясця – чудове і людяне самобутнє кохання. – Од і в п’ятах припекло. Закриваю повільно очі з-посеред згруджених людей. – Хай йому пек. – Це наш дідько в рожевих окулярах. ..
|