ГРА В ТЕМРЯВУ. Пісня про спадковість.
Спалено светр. Відрізано світло.
Перший кредит знахабнів на відсоток.
Хлопчик підтягує джинси несміло.
Дівчинка ділиться “снеком” і соком.
Все поросло бур’янами, стежками, -
речі насправді важкі й неподільні.
Слухає серце малесенький Каїн,
мамине серце фільтрує події.
Вигаслий хміль – то біди концентрація,
а урожай буде кращий у брата.
Хлопчик міркує: навіщо старатися?
Можна так просто прийти і забрати…
Можна так ніжно – прийти і убити,
тільки – все мислі – докучні, солоні.
Сонце впивається іклами в бітум,
тепло і затишно ембріону.
П’яною кров’ю написано: дітоньки,
в двері гамселити боляче й пізно!
Хлопчик не знає, куди подітися.
Дівчинка тисне. Тисне…
21.01.2009
***
День – гнилий і пропащий. Дешеве кіно
перетравлене лінзами. Ти кімоно
приживила до шкіри. Години за дві,
ігноруючи поручні, вийшла надвір.
Тобі світять бігборди брехнею спокус,
а рум’яні нащадки мотають на вус
речовини поживні, цяцьки золоті…
Силуети споруд віддаються сльоті.
…По животику йде відголосок меча.
Листопадові діти в палатах кричать,
народившись природно. А наш погляда,
як уперто крізь отвори рветься вода.
Вічна сакура…сакура…ходять бинти
все по колу – к’ життю не судилось дійти.
За ворітьми співає божественний сад,
висота його жовта відходить на спад.
Між елітних недопалків, битого скла
запізніла трава несміливо зросла.
Майже нікуди бігти. Молочні сліди
залишаєш позаду. Веселі менти
підозріло тебе оглядають. До ніг.
Розказати про злочин…Та користі з них?!
…Повертаєшся в Рай, де халати і спирт.
Немовля, що у німбику, досі не спить.
Диха свіжістю день по осінній сльоті,
наче книжка. Найперша в твоєму житті.
4.11.2008
***
скажи –
про що ти їй дихаєш?
…коли вплітаєш у її темне волосся себе
зі своїми пальцями коли закуповуєш їй на зиму
жетони
блакитні як надії на всяку стабільність коли
серед строкатих пляшечок на полицях супермаркету
ти обираєш єдину саме ту яка зробить її щасливою
зробить ніжною коли висиш на першій її сльозині та боїшся
зірватись коли врешті зриваєшся і купуєш їй все на світі аби вона
не ридала коли
твій бурштиновий апостол пахне хутром і коньяком
бгає тобі під ліжко безкінечну валізу з надією
просто пожити хоч тиждень хоча б півдня
а ти йому: вибач брате ціни зросли на житло! в нього
холонуть кістки адже все тепло що лишилось
вислав їй по e-mail
скажи –
про що ти їй дихаєш?
про що їй звучиш юним своїм нутром коли
ковдра відкинута але ще закрита ВОНА?...коли
без причини спалахує довгий міст де ми сидимо
обійнявшись п’яні
з бездомним твоїм апостолом…
5.11.2008
***
Світанок неначе торкався готельних стін.
Упав у її волосся з потребою заблукати.
Дитинко, ніколи не пізно сказати «стій!»,
спалити цю гру, зупинити гарячі карти.
Вона ще дрімала. І стрази її рушників,
і мислі, обшиті хутром, і простирадла,
різні, невинні…Слухала, як шепотів,
очі пальцями розтирала.
І доки ще спала роздерта на клапті земля,
доки скупеньке світло плавало коридорами,
він кістку зростив у горлі ніжнішу за немовля.
Так і пішов, лишивши нелюблену тінь, поля незорані.
Кому заповісти вологу тривожність рук?
Кому віддавати набутий досвід затак?
Згорнуто бізнес, і Бог, як хірург
ворожить йому на долоні розквітлий Ірак.
Дитинка проснеться, доп’є гранатовий сік,
піде в гуртожиток, ігноруючи домисли й пари.
Таке с нього серце: так просто, взяв і відсік,
простіше за епіляцію чи ще якусь кару.
Дитинка жила: крізь хронічні затримки, замкнутий біль,
бакалявр, конференції, злами, дипломи.
Собою пишалась. Брехала сама собі,
на дечому ставлячи крапку (а часом і пломбу)…
…Та іноді – наче скабка – « А раптом він…»,
отак серед ночі – непрохано, несподівано…
І місяць обом виринав молодий, як дельфін,
і міна в автівці гніздилась під теплим сидінням.
…Густа шоколадна темінь м’яко ішла на спад.
Вона палила щоденник, закреслювала гулянки,
ридала, щедро і юно, як виноград,
коли його тінь розліталась на пил і уламки.
«Пішов! – кричала, - мать його так, пішов!»,
а він ще не відав, для кого чорніє ніша.
Слухав, як тілом крокує незграбний шов.
Чим далі – кроки ставали тихіші.
27.02.2009
|
