Київська нута
Вже починають падати горіхи,
Ступає осінь м’яко по листках,
І шелестять вони. Темніють мокрі стріхи
В музеї на похнюплених хатках.
По Голосієву барвисто ходить осінь…
І я ходжу, а поруч – ходиш ти.
Чому ж ми не зустрілися і досі?
Чом цілий рік – як осінь самоти?
Ти сам і сам. І я сама без тебе.
Шукаєм щастя – знайдемо полин,
Пожухлий, сірий, як осіннє небо…
Ну, хто коли щасливим був один?
Вмирає листя, а любов не смертна.
Душа вмирає – а любов жива!
“Хоч би з собою треба буть відвертим…” –
Відносить вітер згірчені слова.