Шосейка щось крізь рідний вітер свисне
і кане в осінь, тиху і глибоку.
А навкруги - шорстка моя дідизна.
Махновщина на всі чотири боки.

Приземиста. Притихла. Спорожніла.
Лиш сонях он, чорніє, ніби циган.
І замашні шаблі ростуть із тіла,
і щемної брови нестерпний вигин

розвіявся, як теплі пасма кави,
як мокрий брук. Я в них уже не вірю.
І борозну кладуть у небі гави
грудками чорними - на сірім.

Змарнілі предки підуть борозною,
легенько наступаючи на груддя.
Над соняхом, над полем, наді мною...
І тугу переорять мені в грудях.