Світ за очі ведуть тебе до волі.
Звенигора – цей перевал високочолий.
Притулок цнот геть  витіснений  долі,
душ обертас поштивий  у доборі.

З причин інсинуацій – intermezzo!
Як інфантильна першого криївка
заграла коліщатком так, що плесом
з білих акацій стрепехнулась цівка.

Потвори в люстрах, погляди барвисті,
мандрують в щасті сорому і ґвалту.
Відверті, сутні, ніжні, урочисті
вже дурисвіти розпалили ватру.

Розкрили цноту перещеплені в раю,
У пеклі крильцями прошелестіли чари.
Я сам один,ти – явлена  в саду,
течеш з-над зойків в рай дзьорких коралів.

Зрекла мене любов поміж пручань.
Так солодко зітхає у тремтінні
воля моя, від котрої ридав
опісля, як зіграв палкі хвилини.

Обвив і втамував лелійні мури.
Ніяк  за волю віддалася не мені.
Струнка і повноцвітна, спрагла Люлі,
твій пояс оперезав світ Землі.

У мандрах  слів  дим любощів осів.
З п’янких утіх я збурхуюсь  виснажно
хмаринне  лоно   орхідейних  вій,
спокусами  найдужче серце  в’яже.  

Медовий сік на білі перса збризнув,
І тричі вутлий дух весняних крапель
мушлинками  зросив вуста,   звільгнув,
зірвавши перлинковість сонця навкіл.

Я себе  зрікся після ночей насолод.
Звенигори   незнанні  перевали.
З небесних переплетених  долонь
розривом серця  мою душу палить.