| ...горіла-а  со-о-о-осна-а  па-алала-а-а-а-а-а...! 
 
 мій звіздоліт "імені сотого з’їзду"
 з димом паркується біля твого під’їзду.
 я красиво виходжу (ходою Лієпи)
 і у присутніх відвисають щелепи!
 
 (типу: диви-но!..йой!..а який скафандр!..
 нервово палить навіть іхтіандр...
 це до галі...на шостий...та ну...а то-о!
 дико вибачаюсь, а іхтіандр - це хто?..)
 
 а я - без проблем (типу, гордий) - мимо,
 доки не розвіялись клапті диму,
 врозвалку твістую, сканую коди,
 і легко долаю запльовані сходи.
 
 другий! - четвертий!! - дев’ятий!!! - шостий!!!!
 (все має бути чотко і жостко:
 щоб ніхто і не здумав чинити опір -
 ми ж не в ґамериці... і не в європі)
 
 лазерним бластером кремсаю двері,
 влітаю (від цього ніхто не вмер) і
 сканую житло на предмет загрози,
 а сам колядую (пшениця, просо).
 
 онімілі батьки - ні живі, ні мертві,
 а я так (картинно) - моє вам qwerty!
 батькові - пляшку, матусі - хустку,
 а молодшу сестричку щіпнув за гузку.
 
 і - починаю: типу, я - без галі,
 як солдат після фронту - і без медалі...
 як двигун без машини...комбайн без жита...
 коротше - без галі не можу жити!
 
 мій палкий монолог, напевне, вдався,
 бо десь на годину повисла павза.
 і я користуюсь: пакую речі
 (вакуумопакувальником) і - на плечі.
 
 а галя мовчить - бо страшенно рада:
 козак у скафандрові (із зореграда)!
 родинно прощаюся, тисну руки,
 наостанок цілую - бувайте! йцукен!!
 
 більше сотні сходинок до свободи -
 а ми їх долаємо за один подих!
 красиво стрибаєм до зорельоту
 і (не плачте, родичі) - ходу! ходу!!
 
 в зоряне небо - до центру галактики,
 взаємно дуріти і рватись на клаптики!
 отака-от буденна й проста історія.
 а за згаяний час вибачаюсь,
 сорі.
 я.
 |