…Забувати поденно – спочатку зникає лице, Потім дотик, і запах, і безум вокзалів, і тиша, Що приходить по всьому отому. І поспіхом пишеш Щось безглузде і щире твердим, наче гріх, олівцем. На покреслених аркушах знову «Навіщо і як?» Тільки потяг, і протяг, і шпилька у палець вколола: Ти вже нахильцем пила це слово гіркаве «Ніколи», Як на кухні ранковій початий надвечір коньяк. Вже мовчалось тобі, і боліло, і біло було, І мело у душі, і замети вкривали поволі, І курила у тамбурі білу цигарочку долі, І текло поза вікна якесь безіменне село…
|