я не казатиму «мовчи»,
я не мовчатиму на слово,
я — тиша, тільки закричи,
нестерпно так, і так чудово

обігріватись об твій сніг,
крижин твоїх спекотну шкіру,
і прокидатись уві сні,
шепочучи, як символ віри

твоїх наймень рунічну млу,
найменших змін трагічну сталість,
фігуру відданости тлу,
юнацтво, зрілість, акме, старість,

останній подих, перший крик —
між ними мить, і з тої миті
омелою проріс мій вік,
не навчений інакше жити,

ніж заплітаючися між
своїх страхів, своїх повторень,
неперетненних порубіж
та мрій, обітнених під корінь.

я — вервечка твоїх слідів
ти — дощ, unlink() і присмак неба,
і я мовчу тобі «прийди»,
несилий не тікати в тебе